Прости
рядовому, Вітчизно кохана,—
З іменням твоїм я пішов на війну.
Прости,
що не вмер я славною смертю
На полі бою...
Прости, як вину.
Я й порошинки твоєї не зрадив,
Інакше —
нікчемно б я жити став.
Волхов є свідком: я не злякався,
Клятви
священної не сплямував.
Я не злякавсь, коли кулі й снаряди
Падали, наче смертельні
дощі.
В час, коли трупами поле вкривалось,
Не розгубився, не втік у
кущі.
В час, як попереду, справа і зліва
Шлях відрізали,
змикалось кільце,
Груди мої обливалися кров'ю,
Та я до кінця був
твоїм бійцем.
Я бачив, як смерть все ходила за мною,
І я говорив їй: —
Коси ж до пуття!
Підходь, одного я від тебе хочу —
Щоб не скінчити
в рабстві життя.
Чи ж не писав я, дружино, до тебе:
«Ти не турбуйся і вір
мені:
Крапля крові остання проллється,—
Та я не сплямую присяги,
ні!»
А чи ж не я давав слово у віршах,
Ще як рушав на криваву
війну:
«Смерті — з ненавистю посміхнуся
Навіть тоді, як востаннє
дихну».
Знай, що любов твоя, подруго мила,
Муки полегшить в
смертельній млі,
І про любов до Вітчизни й до тебе
Кров'ю, повір,
напишу на землі.
А ще я казав, що спокійним буду,
Коли за Вітчизну згорю
дотла...
Вір же, Вітчизно: ця моя клятва
Живою водою для серця
була.
Та доля лиха насміялася з мене,
Краще б мене пронизав
багнеті
Що мені діять? В останню хвилину
Зрадив мені мій
пістолет...
Себе скорпіон жалом убиває,
Пада на скелю беркут грудьми.
Хіба
ж я не був таким беркутом, друзі,
Беркутом, що ненавидить пітьми?
Повір же, Вітчизно, що був таким я.
Коли остання хвилина
прийшла,—
Зі скелі готовий був кинутись сміло,
Піднявши у небо два
гордих крила!..
Що діяти?
Раптом одмовивсь від слова
Мій пістолет...
Мов на зло, занімів...
І ворог скував мені немічні руки
І курявим
шляхом на захід повів.
З полону жадібно на схід дивлюся,
Мені що не день, то все
гірш і гірш.
Та з серця беркута молодого
Полум'ям помсти дихає
вірш!
І знову зоря над колючим дротом,
Мов стяг моїх друзів, що
кличе жить!
Душа полонена горить не від рани,—
Кривавою ненавистю
горить!
Тільки одна в мене є надія —
На непроглядну серпневу ніч.
Гнів
до фашизму, любов до Вітчизни
Вийдуть з полону — волі навстріч!
Тільки одна є надія: з вами
Разом іти у вогні і диму.
Просить
нескорене, зранене серце:
Дайте у битві місце йому!
Муса Джаліль, Липень, 1942
рік
