|
Каталог статей
Тичина Павло
Тичина Павло Григорович
(1891-1967)
поет, громадський та державний діяч
Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту
Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської
області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за
родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько
майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти».
Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900—1907 рр.
навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — в
Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському
комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало
його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте
знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913—1914 рр. — у
редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його
закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917 рр. —
помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 року
подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від
Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія
імені М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік —
співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої
1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року
взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської
літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени
«Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у
1936—1939 рр. і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З
1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948
рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради
УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох
товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат
Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка
(1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Помер 16
вересня 1967 року в Києві.
Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною
системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим
собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників
і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення
до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви.
П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика
тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними
оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим
видатним українським поетом — Євгеном Маланюком). П.Г.Тичина починав як
поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів
Т.Г.Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р.
Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у
світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною
вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу
поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного
українського відродження. За визначенням Г.Грабовича (США), рання
символістська система Тичини побудована на злитті традиційного,
народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю
і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я»... В основі
шукань митця, на думку дослідників, — давній
філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина
рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На
практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних
мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір —
«озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього
періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом,
Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці вірші, лишаються самобутніми
і самодостатніми. Великий вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський
(вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя
Коцюбинського у Чернігові), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагічною
напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П.Г.Тичини
зіставляють з творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса
С.Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і
художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз,
Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян. Протягом
життя П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на
його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер
його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України»
(1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а
далі й абстрактними формулюваннями. Переломною в творчості поета
вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в
число «офіціозних» авторів. Однак творчість П.Г.Тичини й після цього не
вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння
з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі
поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу:
«Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила
народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.
Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина
в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних
працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия
ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і
живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щиру
дружбу, любов (у цьму виявилася його перевага над бездушною системою,
заложником якої був).
Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.
|
| Категория: Биография украинских поэтов и писателей | Добавил: ZZolotko (27.06.2009)
|
| Просмотров: 2291 | Комментарии: 3
| Рейтинг: 1.0/1 |
|
загрузка...
загрузка...
|
