Василь Чумак
(1901 — 1919)
Три перші вірші поета “До праці”, “Не вам”, “Далі” були
опубліковані в листопаді в 1917p., a 1918p. пролунав свіжий, бадьорий
голос поета:
Більше надії, брати!
Місця сумніву нема —
сміло і прямо іти,
ширше ступать до мети
з міццю, що скелі лама.
Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з
улюблених пісень повстанців, що бачили в революції визволення від
соціального й національного гніту. Проте самого поета серед них уже не
було. Разом з Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21
листопада 1919р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На
той час поетові не сповнилося й дев'ятнадцяти років.
Народився В. Чумак 7 січня 1901р. в містечку Ічня на
Чернігівщині. “Батьки — небагаті селяни-хлібороби”, як зазначав сам
поет, відповідаючи на запитання анкети товариства “Час”. Навчався після
початкової школи в Ічнянському чотирикласному училищі (1910 — 1914) та
Городнянській гімназії (1914 — 1918), щороку приносячи батькам
похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший
вірш у прозі “написав у 1910 році на місцевому жаргоні”.
Рано сформулювалася й національна свідомість поета, про що
свідчать уже перші відомі нам вірші (“Пісні минулих часів”, 1913):
Пробудіться, орли сизі,
Славні козаченьки,
Заверніть колишню славу
України-неньки.
Швидко проминає пора учнівства, і за три роки (1917 — 1919)
В. Чумак стає першорядним поетом, громадським й культурним діячем.
Перша і єдина книжка віршів “Заспів” була підготовлена ще самим
автором, але побачила світ уже після його трагічної загибелі від рук
денікінців. Книжка справила великий вплив на розвиток
революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім'я її автора
ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки
модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки
створити щось принципово нове. Це був поет, у творчості якого вже чітко
окреслився демократичний ідеал:
...Хай летять мої думи-пісні-метеори —
Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні простори,
А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні.
Мої співи прості і робочому серцеві рідні.
Книжка починається циклом “З ранкових настроїв”, потім поет
ніби повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли
“Мрійновтома” й “Осіннє” мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні
релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі події, й
заперечення декадентських мотивів:
В перебіжнім шумовинні
ланки-бризки марсельез:
хай загине, хай загине
мрійновтома сонних плес.
(“Березневий каламут”)
Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори,
благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм
виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на
національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної,
художньої культури, У своїх творчих пошуках поет часом досягав
віртуозності, як у вірші “Ой, там у полі — на обніжку”:
Ой та й погасли... — ті жарини —
змерзли волошки в межі...
...Білий метелик лине та лине,
білий метелик сніжин.
Не менш довершений і вірш “Обніжок”, де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
У поезіях “Облетіли пелюстки моїх казок”, “Айстри”, “Гірлянди
тьмяного намиста”, “Несли твою труну” виразно помітні впливи естетики
модернізму і, ясна річ, враження від перебування у в'язниці та
підпіллі.
І, нарешті, “Цикл соціального”. Триптих “Червоний заспів”
згодом посяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього
періоду:
Риємо-риємо-риємо
землю неначе кроти;
з кутів плазуємо зміями,
сіємо-сіємо-сіємо
буйні червоні цвіти...
У 1918 — 1920 pp. Київ дванадцять разів переходив із рук в
руки найрізноманітніших політичних і військових сил. Ось чому “десь
поза гратами-мурами... ранки конають ясні”, ось чому треба було кидати
в лице можновладців: “Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви нам”.
Таким же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій
закінчується лівацьким рефреном “ми гімни тобі заплели, червоний
тероре!”. Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.
Цикл “Революція”, що вміщує п'ять восьмирядкових
віршів-мініатюр, — це своєрідний ліро-епос доби, що однозначно
вітається поетом. Знайдемо тут широко цитовані рядки: “на кремінь —
крицю: буде світ! Ми непохитні, мов граніт”, бо “творим блиск, і творим
дні!”. Це і був маніфест нового революційного мистецтва. Цікаво, що в
четвертому вірші (він, до речі, має два варіанти), як і перший,
змінюється символіка кольорів; якщо в першому: “Вище їх! До блакиті! Ми
птиці!”, то в другому — “Туди — в червоні береги — з низин. Туди! Ми —
крила! Птиці!”. Якщо у поетичних циклах “З ранкових настроїв”,
“Мрійновтома”, “Осіннє” переважають “білі-білі душі нарцисів”,
“блакитна далечінь”, “злотні тополі”, то у “Циклі соціального” домінує
червоний колір. Дуже характерний передостанній твір циклу (“Офіра”),
провідна думка якого — виправдання самопожертви (і жертв?) в ім'я
революції, революційного мистецтва:
На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.
А ось як це обіграно в програмній статті В. Чумака “Революція
як джерело”: “Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво
горить, ятриться, бризкає кров'ю і погасає, і знов горить — сипле
іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел
революційної дії...”
Талановитий поет, юнак, по суті, був захоплений магією
перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. А
проте, — слід визнати тепер, — вони ховають у собі й “вишкір
розбудженого звіра”. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій
національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого
художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи?
В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три
оповідання — “Товарищ” (російською мовою), “Що було” і “Пожовклі
сторінки” — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав.
Етюд “Бризки пролісок” відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої
революції. Шкіц “Братові — руку” містить полеміку з пролеткультівськими
поетами, які стверджували, що “только в городе возможны и движенье, и
борьба”. Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний
щоденник В. Чумака “За гратами”.
|
