Книга - мій вірний друг і порадник
Книга — це скарбниця знань, яка містить духовні надбання
багатьох попередніх поколінь. У моєму житті книга завжди посідала
важливе місце. Я пам'ятаю враження раннього дитинства, коли я
познайомився зі своїми першими книжками — українськими казками — які
мені читала мама. Згодом, навчившись читати, я відкрив для себе
захоплюючий та дивовижний світ, який дарують нам книги. Які це
прекрасні відчуття — розгорнувши милі сторінки, поринути у світ, який
створив письменник своєю майстерністю, слідкувати за життям улюблених
персонажів, вболіваючи за них та майже зливаючись з ними.
Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
(І. Франко)
Коло моїх читацьких інтересів досить широке, але найщиріший
відгук у моїй душі мають твори українських письменників. Вразив мене
роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла
повні?», який змусив замислитися над долею людини і тим, що її
визначає: соціальні умови або генна спадковість? Чи людина сама формує
свій характер і творить власну долю? Досить неоднозначний образ
змальовано авторами: Чіпка, який із невтомою шукача правди перетворився
на страшного злочинця. Після довгих міркувань я дійшов висновку, що
думки і вчинки Чіпки можна зрозуміти та пояснити, але не можна
виправдати, тому що жодна людина не має права здійснювати таким чином
«самосуд». Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки і будувати своє
життя, і тоді не потрібно буде шукати собі виправдовування.
Також захопила мене повість О. Кобилянської «Земля».
Прочитавши її, стає зрозуміло, що кожною людиною володіє якесь почуття.
У когось домінує жадоба до грошей, у когось — кохання, у когось —
жорстокість. Для селянина XIX століття — той час, який змальовує Ольга
Кобилянська у повісті — головним у житті є земля. Все його існування —
гірка і тяжка праця, яка забирала силу, молодість, здоров'я, навіть
саме життя. Земля, в уяві селянина, була живою істотою, в якій — все
його життя. Страшно стає, коли розумієш, що так жили твої пращури...
Однією з улюблених моїх письменниць є Леся Українка. Причому
вражає не тільки багата спадщина письменниці, а і її життя. Письменниця
прожила коротке — 42 роки — життя, та встигла зробити багато, її талант
розкрився в усіх різновидах літературної праці — поезії, драматургії,
прозі, літературній критиці, фольклористиці, перекладах. Одночасно Леся
Українка була громадським діячем, свою працю пов'язувала з визвольним
рухом. Приваблює і сама постать поетеси як людська особистість. Це була
людина виняткової чесності і принциповості, правдивості й душевної
краси. Та найбільше вражає феномен людської стійкості: людина, яка
довго і важко хворіла, була прикута хворобою до ліжка, не здалася, а
створювала такі шедеври, як «Лісова пісня», які прожили набагато довше,
ніж сама письменниця, та продовжують вражати її нащадків. І це не
дивно: свій цвіт душі вилила Леся Українка у «Лісовій пісні». Основний
конфлікт драми підпорядковано змаганню за щасливе життя, за високе в
людині, яка б могла «своїм життям до себе дорівнятись». Добро і зло,
вірність і зрада, поетичне покликання і тупа буденщина зіткнулись у цій
драмі, яка закликає зберегти в серці «те, що не вмирає». «Лісова пісня»
закінчується переможним співом кохання, усміхом щастя серед зими.
Прощальний монолог Мавки пройнято життєствердною думкою про вічність
буття, невмирущу силу і спадкоємність духовних цінностей, красу і велич
людини.
І це прекрасно, що існують письменники, які своїми чудовими
творами змушують людину замислюватись про життя та своє місце у ньому,
дарують поживу для розуму та насолоду для душі.
Источник: http://www.ukrlib.com.ua/sochm/printout.php?id=103 |
