О мово наша, мово українська
Тебе я чую здалеку і зблизька.
В добрі і горі завжди зі мною,
Як незрадлива пісня материнська.
(М. Сливко)
Із малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і
чарівний світ життя. Мова — це безцінний скарб народу, надбаний
тисячоліттями. У ній відбито його характер, історію, звичай, побут. Як
найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до
свого народу, до рідної мови. Людина може покинути Батьківщину і не
чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які
виспівувала мати, перші враження, добуті тільки цією, єдиною і
неповторною, мовою. Мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до
якої дитина з'являється на світ.
Ти — весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі...
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.
(Б. Олійник)
Люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. Самі не
розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях
найбільшого злочину проти культури всього людства, бо народ може
відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може.
Нація зникає, настає її історична смерть.
Чому ж тебе, мовонько,
Та й дехто не любить?
Чому ж рідне словонько
Забувають люди?
(В. Каюков)
Коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин
перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших
скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. Це може
підтвердити й історія. За весь час існування української мови було
багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. Доля нашої
мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до
повного її заперечення. Але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на
численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла.
І на злість ворогам засіяла вона
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)
Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань,
українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим
словам.
Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими
можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка
чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба
ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела.
Калиновою, солов'їною називали прекрасну українську мову поети. Але
мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
(Леся Українка)
Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має
величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека
має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А
яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець,
вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга,
вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів.
Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна
зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ
вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.
Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам'ятати, що мова
народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише
народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний
колорит. «Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа», —
справедливо зазначив поет В. Гончаренко.
Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця,
повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови,
неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до
найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та
мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.
Мову пошануємо —
Виростем багатими.
Хто про мову думає,
Зна, що в нього мати є.
(В. Каюков)
Источник: http://www.parta.com.ua |
