Я стою під дощем. Навколо мене немає жодної людини, а я чекаю. Чекаю,
коли під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист впаде мені
під ноги і весь залитий сльозами бездушно видихне останню порцію
спогадів про тепле літо... Він падав дуже довго, кружляючи в повітрі,
мов не хотів лежати на землі, а бажав залишитися на тонкій гілочці
дерева. Де-не-де ще залишались зелені листочки, але красива осінь вже
вишивала клени червоним, жовтим, срібним, золотим. Листочки ніби
просили: «Виший нас зеленим, нам хочеться жити». Але осінь все далі й
далі тягла золотаву нитку. Проте дерева хапалися за кожний листок, бо
не хотіли скидати свій наряд.
Дмухнув теплий вітер, переплутав моє волосся, схопив мене за руку й
повів кудись далеко-далеко. «Я не хочу йти», — кричала я йому, але
вітер впевнено підштовхував мене все далі й далі. Я йшла по листю, воно
котилося переді мною, ніби вказуючи дорогу. Нахиляючись і хапаючи
перші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у парк, аж доки не дісталась
до невеличкого озерця, що сховалось у самому куточку. Воно не було
спокійним, як влітку.
Розбурхане осіннім дощем, кидало свої хвильки на берег. Вони бились
одна об одну і аж постогнували. Раптом вітер вщух на мить, і втомлені
хвилі заспокоїлись, зупинили свій біг. Плесо озера стало темним і
гладким, тільки листочки, що так привітно підстрибували переді мною
щойно, нерухомо лежали на воді. Всіх розквартирувала хазяйка Осінь.
Источник: http://www.parta.com.ua |
