| Любіть Україну, як сонце, любіть…. Володимир Сосюра Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну. Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі… Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових, в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!.. Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну… Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею! Любити Вітчизну, любити завжди Любити Вітчизну, любити завжди,
поля її росні, зелені сади
і їй не жаліти за дні молоді
ні крові у битві, ні поту в труді. Любити Вітчизну, любити завжди,
і села її і її городи,
і їй всі бажання, пориви й думки
на світлій дорозі у світлі віки. Люблю України коханої небо Люблю України коханої небо,
що буде, люблю, й що було.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо ти й не жило. Щасливії люди, щасливих багато.
Живуть для живого живі.
Тому я й повинен про щастя співати,
коли навіть серце в крові!.. Україно моя, моя люба Вкраїно…. Павло ТИЧИНА Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя! МАЗЕПА Володимир Сосюра
Поема
ПРОЛОГ О, як люблю я рідний край
І в щастя мить і у негоду!
Дунай, Дунаю мій, Дунай,
Ти у піснях мого народу.
Я бачу вод твоїх розбіг
І постать, зігнену судьбою,
Над стародавньою рікою
І сльози у очах старих.
А він колись гігантом був,
В його руках були мільйони
Людей… та “Бог мене забув,
Погнав крізь чорний вітер згуби”, —
Шепочуть страдницькії губи.
Стоїть Мазепа, як докір
Безжальній долі, над водою…
І небо, повне вічних зір,
Те небо вічне долі злої
Відбив його старечий зір…
Стоїть з усмішкою сумною
Колишній велет, богатир.
Худі здіймаються ще груди,
А щоки у сльозах бліді…
Од рук його одпали люди,
Його покинули в біді.
І влада, всемогутня влада,
Навік розвіялась на прах…
Лиш спомини — одна відрада…
Як сльози у сумних очах…
Стоїть старий, о далі милі!..
Стоїть і згадує про все…
Під ним Дунай блакитні хвилі
До моря Чорного несе.
Він сивий весь… Як дві зорі,
Його зіниці світять дико,
Він слухає чаїні крики,
Квилиння їхнє угорі,
Ламає пальці він у хруст,
І лине пісня з скорбних вуст…
Тремтить у творчий він тривозі…
“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєнят при битій дорозі…”
На спів нанизує слова
Він про далеку Україну,
І пісня та крізь вічність лине,
Як завжди, юна і нова.
І знов минуле ожива…
Коли ж кінець кривавим зливам?..
Колись і він міг буть щасливим,
Та все розбила буря зла
І до Дунаю привела,
Щоб тут він ліг у домовину,
Де все не те й не та блакить.
“Прощай навіки, Україно,
Мені уже недовго жить…
Але в останню смертну мить
Твоє ім'я, о мамо люба,
Шептатимуть вигнанця губи”.
І перед сивим і сумним,
Немов могутньою рукою,
Хтось розгорнув життя сувої,
Коли ще був він молодим,
Не знав ні розпачу, ні муки,
І забриніли ліри звуки… УКРАЇНІ Олесь ГОНЧАР Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає. Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна
Готовий кров свою віддати. І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони. І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України. Над Києвом сонце липневе блищить Наталя Забіла Над Києвом сонце липневе блищить.
Тролейбус по вулиці Леніна мчить,
а в цьому тролейбусі їдемо ми,—
звичайно, із мамою, а не самі.
Зі мною улюблена лялька моя
у платті новому, в такому ж, як я.
А брат мій везе корабель з мотузком
і, мабуть, вважає себе моряком!
Ми швидко мчимо, обганяєм людей,
в вікно поглядаєм на стрічних дітей:
напевно, не знає ота дітвора,
що ми поспішаєм на берег Дніпра!
Обабіч каштани високі й стрункі
розкинули широко пишні гілки.
Тролейбус ліворуч звертає за ріг:
розлогий Хрещатик попереду ліг.
У вікнах будинків поблискує скло,
торік ще будинків оцих не було...
— Ну й гарні будинки!
На дах би я зліз —
з десятого поверху глянув би вниз!..
Хороший наш Київ, веселий такий!
І любо нам їхать в машині швидкій.
Та ось і зупинка. Виходьте, пора!
Скоріше, скоріше ходім до Дніпра! Тут мама за руки обох нас взяла
й широкою площею нас повела.
Ми входимо в сад, під зелені гілки,
по сходах спускаємось вниз, до ріки.
Там біля причалу стоїть пароплав.
Здається, що саме він нас дожидав,
бо тільки-но мама купила квиток,
якраз залунав нетерплячий гудок.
За бортом хлюпочуться хвилі страшні,
та тільки не боязко зовсім мені,
відходжу від борту тому лише я,
щоб в воду не випала лялька моя.
А ось на Юрка подивиться в цю мить!
Він, брови насупивши, гордо стоїть.
Стоїть, уявляє, що це океан,
а сам він, звичайно, старий капітан!
Ось пристань нарешті. І разом з людьми
на берег піщаний виходимо й ми.
А наш пароплав розвернувся і знов
на той бік, здіймаючи хвилі, пішов. Привітливе сонце нам плечі пече.
Босоніж ступать на пісок гаряче,
зате ж як приємно у воду пірнать,
купатись, плескатись і бризки здіймать!
А потім отут на м'якому піску
під кущик лозовий лягти в холодку,
лежати й дивитись, як в дальнюю путь
пливуть пароплави і баржі пливуть.
А мама нам каже:— Погляньте, яка
ця наша велика, могутня ріка!
Путі та дороги в Дніпра немалі:
початок бере він в російській землі,
тече між густих білоруських лісів,
крізь всю широчінь українських степів
і потім у Чорнеє море впада...
І крутить турбіни дніпрова вода,
й несе на собі пароплави й човни,
і скрізь напуває зелені лани.
Та зовсім вже скоро настане пора,
коли ще прибуде роботи в Дніпра:
нові гідростанції люди зведуть,
блискучі дроти від Дніпра проведуть,
щоб марно він силу свою не губив,
щоб людям він діло корисне робив;
електрика скрізь побіжить по дротах
і рухати буде машини в степах,
і хліб золотий там уродять поля,—
ще краще розквітне Радянська земля!
Отож пам'ятайте і знайте, яка
ця наша велика, могутня ріка.
Дніпро перед нами блищить і тече...
Ану, маленята, скупаймося ще! По хвилях поважно Юрків корабель
пливе до якихось незнаних земель.
Убрід капітан поспішає слідком
і стримує біг корабля мотузком.
Схотіла скупатись і лялька мала,
і я по мілкому її повела.
Та раптом підкралася хвиля до нас
і ляльку із рук моїх вирвала враз.
Я в воду ступнула, до неї тягнусь,
та далі вже глибоко, далі — боюсь!..
— Ой-ой,— закричала розгублено я,—
рятуйте! Загинула лялька моя!
І сталося б, мабуть, нещастя страшне,
коли не почув би Юрасик мене,—
він зразу підбіг, і на ляльку зирнув,
і, часу не гаючи, в воду пірнув.
Руками, ногами по хвилях він б'є,
все ближче і ближче до ляльки стає,
пливе і пливе, докладає зусиль —
і ляльку за ноги схопив серед хвиль!
А мама до нього біжить навпростець
І радо гукає:— Який молодець!
Безстрашно поплив на такій глибині,
де, бачте, вода аж по груди мені!
Не буду ніколи сміятись з Юрка
за те, що він з себе вдає моряка:
коли на Дніпрі він поводиться так,
то буде на морі він справжній моряк!
Вже знизилось сонце на небі давно,
і десь за Подолом сідає воно,
і ми у зворотну рушаємо путь.
А хвилі дніпрові течуть і течуть —
туди, де горять Дніпрогесу вогні,
туди, де будують споруди міцні,
повз села та ниви й великі міста,
де все по-новому щороку зроста...
Ми їдем на той бік. Висока гора
відбилася тінню у водах Дніпра,
а Київ наш рідний стоїть на горі
і весь золотіє в проміннях зорі. Київ Київ-місто історичне,
Йому вже багато літ.
А воно красиве, вічне,
Навесні каштанів цвіт.
З нього почалась держава
У прадавні ще часи ...
В ньому наша міць і слава,
В ньому предків голоси. Київ весняний Біла хмарка тане,
Сонячна пора,
Зацвіли каштани
Біля круч Дніпра. Теплий вітер віє,
Пахощі весни,
По Дніпру на Київ
Попливли човни. Синя хвиля грає
Радісний мотив,
Київ зустрічає
Друзів всіх своїх. Сонце мружить вії,
Нас віта добром.
Це-мій рідний Київ,
Красень над Дніпром. Оболонь Оболонь – це історичне місце,
Де простору було багато,
І для зайців і для лисиці,
І де мисливці полювали. Оболонь в озерах і ставках,
Водою чистою іскриста.
Прозорою була вода,
А в ній лілей, як білого намиста. Та ось цивілізація прийшла
Домівки різні, школи принесла.
Ми народились тут і живемо,
Вчимось у школі, ростемо. І наша Оболонь нам рідна:
Усього тут вже є багато.
І наш район – це ціле місто,
І жити в ньому свято.
Источник: http://www.uaua.info/content/articles/1386.html |
